Історія розвитку оптичного волокна

Одного разу в 1870 році британський фізик Тіндалл зайшов до лекційного залу Королівського товариства, щоб розповісти про принцип повного відбиття світла. Він зробив простий експеримент: просвердлив отвір у дерев’яній бочці, наповненій водою, а потім за допомогою лампи поклав світло зверху бочки. Вода освітлює. Результати здивували глядачів. Було видно, що з маленького отвору у відерці витікала світна вода, вода згиналася, і світло вигиналося, і світло фактично захопила зігнута вода.

Встановлено, що світло поширюється уздовж тонкого потоку вина, який викидається з бочки; також було виявлено, що світло поширюється по вигнутій скляній паличці. Чому це? Світло більше не йде прямо всередину? Ці явища привернули увагу Тіндалла. Після своїх досліджень він виявив, що це ефект повного відбиття світла [2]. Оскільки щільність середовища, наприклад води, більша, ніж щільність навколишньої речовини (наприклад, повітря), тобто світло потрапляє з води в повітря, коли кут падіння більший за певний кут, заломлене світло зникає і всі світло відбивається назад у воду. На поверхні здається, що світло нахиляється вперед у течії.

Пізніше люди створили різновид скловолокна з високою прозорістю та товщиною, як павутинний шовк-скловолокно. Коли світло потрапляє в скловолокно під відповідним кутом, світло поширюється по вигнутому скловолокну. Оскільки це волокно можна використовувати для передачі світла, його називають оптичним волокном.